Принцип добросовісності є однією з фундаментальних засад правової системи України. Його значення закріплено, зокрема, у статті 3 Цивільного кодексу України, відповідно до якої добросовісність визнається однією із загальних засад цивільного законодавства. Добросовісність розглядається як стандарт правомірної поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю, розумністю та повагою до прав і законних інтересів інших учасників правовідносин. Одним із ключових проявів цього принципу є неприпустимість зловживання правом під час реалізації суб'єктивних прав і процесуальних повноважень.
Під зловживанням процесуальними правами доцільно розуміти умисні недобросовісні дії учасників судового процесу, спрямовані на обмеження реалізації процесуальних прав інших учасників справи, створення перешкод для здійснення правосуддя або безпідставне затягування розгляду справи.
Водночас необхідно чітко розмежовувати зловживання матеріальними (цивільними) правами та зловживання процесуальними правами, оскільки кожне з цих правопорушень зумовлює різні правові наслідки. Зокрема, у разі встановлення факту зловживання процесуальними правами суд вправі залишити без розгляду або повернути заяву, скаргу, клопотання чи позов, а також застосувати інші заходи процесуального примусу залежно від характеру допущеного порушення.
Однак виникає закономірне питання: чи завжди суди належним чином реагують на випадки зловживання процесуальними правами?
Практика свідчить, що відповідь на це питання є негативною. Насамперед це зумовлено тим, що значна кількість випадків зловживання зовні виглядає як реалізація учасником процесу наданих законом процесуальних прав. Саме тому встановлення межі між добросовісним здійсненням процесуальних прав і їх зловживанням нерідко викликає труднощі.
До найбільш поширених форм такого зловживання можна віднести:
- заявлення завідомо безпідставного відводу судді з метою затягування або перешкоджання розгляду справи;
- подання завідомо безпідставного або штучного позову;
- необґрунтоване об'єднання позовних вимог чи безпідставне залучення співвідповідача з метою зміни правил підсудності;
- повторне подання клопотань, заяв або скарг щодо питань, які вже були вирішені судом, із використанням нового обґрунтування або посиланням на судову практику, яка фактично не є релевантною.
Разом із тим на практиці зустрічаються й очевидні випадки зловживання процесуальними правами, які потребують належної процесуальної реакції суду. До них, зокрема, належать:
- подання до суду документів про сплату судового збору, які вже були використані в інших судових справах;
- відмова від позову після виконання сторонами умов мирової угоди;
- неодноразове безпідставне подання заяв про затвердження мирової угоди на різних стадіях судового процесу;
- умисне ухилення від отримання процесуальних документів або неповідомлення суду про зміну місця проживання чи місцезнаходження під час розгляду справи;
- використання у процесуальних документах або під час судових засідань нецензурної лексики чи висловлювань, які принижують честь, гідність або ділову репутацію інших учасників процесу.
Наведені приклади свідчать, що кожен випадок можливого зловживання процесуальними правами потребує індивідуальної оцінки. Для належного процесуального реагування суд повинен дослідити всі обставини справи та надати їм відповідну правову оцінку. Водночас значне навантаження на суди, особливо суди першої інстанції, нерідко призводить до того, що окремі прояви недобросовісної процесуальної поведінки фактично залишаються поза належною увагою суду.
Зазначена проблема не є новою та її актуальність підтверджується результатами професійної дискусії «Зловживання правами: зміст, форми і засоби протидії», що відбулася у червні 2025 року за участю суддів Верховного Суду.
Так, судді Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду зазначили, що раніше для позначення таких дій використовувався термін «процесуальні диверсії». На їх думку, сьогодні дедалі складніше визначити межу між допустимою реалізацією процесуальних прав та їх зловживанням. Складність реагування суддів першої інстанції на випадки зловживання процесуальними правами полягає в тому, що з одного боку існує ризик скасування відповідних процесуальних рішень судом апеляційної інстанції, а з іншого — можливість подання численних дисциплінарних скарг до Вищої ради правосуддя. Навіть якщо такі скарги не призводять до відкриття дисциплінарного провадження, судді змушені витрачати значний час на підготовку відповідних пояснень, що також впливає на їхню готовність активно застосовувати процесуальні санкції.
У свою чергу суддя Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду наголосила, що прояви зловживання процесуальними правами є характерними не лише для України, а й для правових систем інших держав. Саме тому судам не слід уникати застосування передбачених законом механізмів протидії таким явищам. Водночас важливу роль у виявленні фактів зловживання мають відігравати й інші учасники процесу — адвокати, прокурори та представники сторін.
Натомість суддя Великої Палати Верховного Суду підкреслив, що суд не лише має право, а й зобов'язаний реагувати на випадки зловживання процесуальними правами. При цьому він звернув увагу на сучасну практику Європейського суду з прав людини, яка підтримує активне застосування судами механізмів протидії недобросовісній процесуальній поведінці.
Упродовж 2025 року Верховний Суд сформулював низку важливих правових висновків щодо застосування процесуальних механізмів протидії зловживанню процесуальними правами.
Так, у постанові від 20 лютого 2025 року у справі № 910/2262/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що положення Господарського процесуального кодексу України не містять законодавчих критеріїв визначення штучного або завідомо безпідставного позову. Тому встановлення такого факту можливе лише після всебічного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності.
У постанові від 12 червня 2025 року у справі № 924/232/22 Верховний Суд дійшов висновку, що звернення пов'язаного кредитора із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство без мети реального захисту порушених прав, за наявності встановлених судом обставин, свідчить про зловживання процесуальними правами та є підставою для залишення відповідної заяви без розгляду відповідно до частини третьої статті 43 Господарського процесуального кодексу України.
Водночас Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в постанові від 30 травня 2025 року у справі № 380/22793/23 сформулював критерії застосування заходів процесуального примусу за зловживання процесуальними правами. Суд зазначив, що для застосування відповідних санкцій необхідно встановити сукупність таких ознак: наявність наміру перешкодити здійсненню правосуддя; недобросовісний характер поведінки; відсутність об'єктивної необхідності у вчиненні відповідної процесуальної дії; негативні наслідки для судового процесу у вигляді його затягування, створення процесуальної плутанини або перешкоджання реалізації процесуальних прав інших учасників.
Таким чином, аналіз сучасної судової практики свідчить про формування Верховним Судом послідовного підходу до протидії зловживанню процесуальними правами. Значне збільшення кількості правових позицій із цього питання упродовж 2025–2026 років демонструє усвідомлення судами масштабності зазначеної проблеми та необхідності забезпечення балансу між реалізацією права на судовий захист і недопущенням недобросовісної процесуальної поведінки. Така тенденція є позитивною як для розвитку судової практики, так і для підвищення ефективності здійснення правосуддя в Україні.
